Про цей «совковий» анахронізм із метою прославляння власної особи нашого мера я чував давно.

Проте накарбоване на церковних дзвонах прізвище міського голови Віктора Борисовича Сапожнікова побачив уперше.

Отже, фігуру вождя всіх часів і народів – В.І.Леніна перед Нововолинською міськрадою в рухівські часи зняли.

 

 

Довгі роки вона пролежала на господарському подвір’ї ВУКГ під тополею. На неї справляли нужду песики, цілі династії ворон обкакували з висоти його бронзове тіло, що було «живее всех живых», рідкими (перепрошую) екскрементами, а несвідомі робітники «по-маленькому» використовували його мужнє і героїчне обличчя.

Та з початком будівництва церков різних конфесій про вождя згадали. І вирішили: аби бронзовий мотлох даремне не пропадав, продати його в «парк комуністичного періоду» м.Дніпродзержинська якомусь бізнесмену, а на вторговані гроші відлити дзвони, які своїми калиновими звуками кликали б членів нововолинської громади до Божої молитви.

 

 

Але не був би то мер В.Сапожніков «заслуженим господарником», генерал-майором реєстрового козацтва та чотири рази «Людиною року», кавалером орденів св. Миколая Чудотворця «За примноження добра на землі» та Ярослава Мудрого IV ступеня, двох чи трьох орденів «Шахтарська слава» і т.д. і т.п., полковником запасу українського війська і п’ять разів поспіль міським головою…  якби і тут не придумав для себе вигоди.

То й викарбували його ім’я на бронзових дзвонах, які він дарує нібито на молитовну згадку про нього – на довгі віки. Щось там ще є про міську раду… Але без прізвищ і титулів. Мовляв, це він презентував ті дзвони їхньому власнику – нововолинській громаді.

 

 

Як відомо, КПСС у радянські часи грошей не заробляла і матеріальних благ не виробляла. А відбирала їх у власного трудового народу і розподіляла між Кубою, В’єтнамом, Китаєм,  Монголією, Єгиптом, країнами соцтабору і тому подібне.

Продукувала бомбардувальники, атомні бомби, танки, кораблі, ядерні підводні човни… а що залишалося – як собаці кістку, кидала на зарплату і побудову комунізму для «совєтского народа».

Наприклад, на виконання продовольчої програми, програми житлової, п’ятирічок за чотири роки, семирічок за п’ять, «догоним и перегоним Америку». До речі, КПСС «торжественно провозглашала: нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме». Цей період мав настати у 1980 році.

Віктор Борисович про все це добре знав. Як і знав, що бронза та – зі скинутого народом «вождя» – йому не належала, а була власністю нововолинської громади. Проте «подарував»-таки він її у вигляді церковних дзвонів своїм вдячним виборцям. Із відповідним написом, безумовно. Ну, не був би то Сапожніков!

 

 

Звісно, не було б так образливо, якби він своїм коштом оплатив роботу заводу з проектування, креслення, формовки, відливки, транспортування. Але ж ні, не платив!

Міський голова, віддаючи команду для карбування «на віки» свого імені на церковних дзвонах, проколовся й не подумав, що бронза – матеріал м’який. І що не санкціонований ніким та не зафіксований у  рішеннях сесії міської ради напис на дзвонах легко зрізається болгаркою.

 

Анатолій Бідзюра

Нововолинськ

 

Прочитав сам? Поділись з іншими: