Десь на початках незалежності в нововолинську організацію Народного Руху звернулись мешканці  села Низкиничі.

Зі скаргою на настоятеля Успенського храму Павла (Петра Лебедя).

Того самого Павла, який нині є намісником Києво-Печерської Лаври, архієреєм і митрополитом в УПЦ.

 

Це були старші люди – парафіяни старовинної церкви, що стоїть на роздоріжжі Нововолинська й Низкиничів.

 

 

Її та чоловічий монастир на високому пагорбі заснував київський воєвода Адам Кисіль 1643 року. Мав коріння тут, у Низкиничах.

А благословив будівництво обителі славетний просвітник, митрополит Київський Петро Могила.

По смерті Киселя православний монастир занепадав, а з 1698 року майже на ціле століття став уніатським. Потім повернувся у православ’я.

Кілька разів обитель і храм руйнували, закривали, однак святиня встояла. Щоправда, вже без монастиря.

 

 

Аж до початку 1990-х прикрашав стіни Успенської церкви бароковий іконостас 18-го століття. Вочевидь, виготовлений саме в уніатську добу цього храму.

І от монах Павло, тоді молодий, завзятий і в багатьох церковних питаннях украй затятий, затіяв оновлення храмових стін. Парафіяни під його керівництвом позбивали фамільні герби Адама Киселя, які пережили стільки лихоліть лише тому, що  віряни закривали їх рушниками – за Польщі, за радянської влади, за гітлерівської окупації.

Про цей вандалізм обурено писали 1992 р. у відкритому листі до о.Павла (Лебедя) нововолинці Павло Надкриничний і Зосим Колбун (газета “Народна рада”).

Герби попадали під ноги, зруйнувалися. З бароковим раритетом вийшло зовсім по-іншому…

У церкві встановили новий іконостас. А старовинний, що не відповідав канонам УПЦ, десь подівся.

Поза сумнівом, він становив велику історичну та культурну цінність. І навряд чи священик, у якому вже тоді відчувалась бізнесова жилка, викинув його на смітник…

 

 

Отже, 1992 рік, Нововолинськ, штаб Руху. Скаржників вислухали й доручили рухівському депутату Волинської обласної ради Петру Дембицькому перевірити факти. А був він тоді головою депутатської комісії з питань законності й боротьби зі злочинністю.

І що цікаво – Петро Дембицький прийшов в облраду на місце того самого Павла (в миру Петра Лебедя). Відомий своєю категоричністю монах зазнавав тоді сильного  тиску. Радикальні нововолинці погрожували спалити церкву, а його самого побити, бо зневажливо відгукувався про Бандеру і бандерівців. За такої колотнечі священик достроково склав мандат депутата Волинської обласної ради. В окрузі призначили нові вибори, і їх виграв Дембицький.

Петро Володимирович навідався у церкву. Так, іконостас новий. Однак письмової заяви від скаржників так і не надійшло. Ставити свої підписи не схотіли.

 

 

Далі до перевірки долучились міліція і прокуратура Іваничівського району. Що вони встановили – відають лиш Господь і архів.

Історія була резонансна. Приятель Дембицького – бізнесмен і колишній нововолинський мер Олег Киричук напівжартома казав тоді: “Ну. утнув Павло! Оце тема! Крутий бізнес!”

Тим часом монах Павло зник. Виїхав чи то у Москву, чи у Київ. Можливо, від гріха подалі. Про нього не було чути, певно, з рік (ну, так принаймні згадує Дембицький).

А у березні 1994-го наш провінційний монах зненацька став предстоятелем Києво-Печерської лаври!

 

 

Нововолинськ і вся округа були у шоці. Фантастичний кар’єрний злет!

Високо злетів і вірний помічник ПавлаАнатолій Оліферович, вихідець із Нововолинська. Він теж тоді перебрався у Київ і нині є благочинним Києво-Печерської лаври.

Ну, а бароковий іконостас?

Ні слуху ні духу.

 

 

Я довго роздумувала, чи варто про це писати саме зараз. У намісника Лаври нині – то обшуки, то ще яка гризота, він під щільним ковпаком спецслужб і медіа.

Хай там які золоті стіни і мармурові підлоги в його маєтку, але це вже літня й доволі хвора людина. Ходить під Богом, як ми всі.

Переважило у моїх ваганнях ось що. Очевидців тієї історії з іконостасом у Низкиничах лишилося мало. А світ тісний, як інтернет, і, може, раптом якась ниточка приведе до розкриття таємниці.

 

 

Може, Павло Лебідь сам щось розкаже. Може, архіви заговорять. А може, святі отці з колишнього чи теперішнього оточення предстоятеля Лаври. Несповідимі шляхи Господні.

Кому як, а мені йдеться про культурно-історичну реліквію. Не про політику, не про кон’юнктурні утиски тепер уже опального намісника, не про томос і “геть московського попа” – винятково про долю реліквії.

Де вона, у чиї руки потрапила? Який зв’язок між її зникненням і стрімким злетом монаха Павла – з села Низкиничі аж у столичну лавру? Чи це не була ціна питання?

 

 

Пам’ятаю полювання на ікони у 1970-ті – 1980-ті. Їх викрадали, тихцем збували колекціонерам, вивозили за кордон…

Іконостасу років зо триста.

Його центральна частина (царські врата) виглядала отак:

 

Низкиницький іконостас  

 

 

 Елементи декору. Світлини 1938 Р.

 

Краєзнавці, дослідники, правоохоронці – вперед!

 

Наталя Камишникова

Більшість фото – з сайту Низкиницького монастиря

УВАГА, репортери. Петро Дембицький інтерв’ю не дає – за станом здоров’я. Просить не турбувати.

 

Прочитав сам? Поділись з іншими: