Чому в Нововолинську НЕ МОЖНА скорочувати 10 із 25 ліжок у психоневрологічному відділенні

Ця трагедія трапилась понад 10 років тому, та її пам’ятають досі.

За 10 років населення у шахтарському місті значно поменшало, а от людей із психічними розладами  – побільшало. Отже, наприкінці 2006-го

Такого на Волині не було ніколи. І не приведи Господи, щоб повторилось. У самісінькому центрі Нововолинська серед білого дня на очах у натовпу кинувся з 9-го поверху 55-річний чоловік.

Ані рятувальники, ані міліціонери, ані медики, що прибули за викликом, не змогли відвернути цей смертельний політ. Хоча переговори з самогубцем тривали понад годину.

І тепер у приголомшених городян на вустах два запитання: чому людина вирішила піти з життя – і чому її не врятували?

 

Десь тут…

 

САМ УДОМА

Цю родину сусіди й знайомі вважали благополучною. Петро Іванович у шахтарському місті й народився, й виріс, і одружився, і двох синів на ноги поставив, і онуків дочекався. Працював на шахті, був спокійним, хазяйським  і роботящим. Рік тому вийшов на пенсію, набувши під землею профзахворювання.

Улітку його дружина, теж пенсіонерка, виїхала на заробітки до Італії. І Петро Іванович несподівано для себе самого затужив. Які лихі думки його точили, чому він зненацька втратив інтерес до життя і замкнувся в собі – не дізнається вже ніхто. Зрозуміло одне: почувався самотнім і покинутим. Попри те, що й онуки були поряд, і сини, і старенька мама… Та й дружина телефонувала з-за кордону за першої-ліпшої нагоди.

Усі чутки про те, що вона надумала лишитись в Італії і сповістила про це чоловіка, рідні категорично відкидають. “Хай люди не брешуть! – сказав почорнілий від горя старший син. – Мама хотіла приїхати додому на Новий рік, її розмови з батьком я чув. Гріх про це пліткувати”.

В останній тиждень життя Петро Іванович виглядав особливо пригніченим. Старший син навіть зводив його до знайомого лікаря, і той прописав пігулки-антидепресанти. Та навряд чи недужий дотримався рекомендацій доктора. Туга була сильнішою за здоровий глузд. Одного вечора він прохопився синові, який повернувся додому пізніше, ніж звичайно: “Ще трохи – і ти б мене живим не застав”.

Кремезного, ставного, моложавого пенсіонера охопив необорний страх безпорадності і смерті. Хвилювався: а раптом із ним щось станеться? Знепритомніє, приміром, на кухні біля плити – а там і до пожежі недалеко…

Із усіма цими тривогами він лишався наодинці, коли діти поспішали у справах, а онуки бігли до школи. Не допомогло й спілкування зі священиком, який навертав його до смирення й душевного спокою. Вже там, на верхотурі, занісши ногу над безоднею, Петро Іванович відказав на докори, що чинить великий гріх: “Я посповідався…”

Розповідають: за три дні до трагедії він попросив, щоб його завезли до храму. Там і до сповіді сходив, і до причастя – зібрався в останню дорогу як умів.

На асфальті лежав у світлій сорочці, горілиць, із розплющеними очима. Наче вдивлявся в небо й не міг надивитись. Удома лишив записку, де просив у родини пробачення.

 

 

СМЕРТЬ У РЕЖИМІ РІЕЛИТІ-ШОУ

У ті півтори годин, що він завис над містом, самогубець нікого до себе не підпускав. Ані меншого сина, ані сусідів, ані рятувальників із міліціонерами. Погрожував стрибнути  вниз, щойно хтось спробує наблизитись.

А під будівлею зібралось кількасот людей. Усі з жахом спостерігали за самотньою постаттю на стіні. Чоловік вчепився руками у металеву трубу й упирався ногами у пару цеглин, пропхнувшись у вузенький отвір сушарки. До неба звідти було значно ближче, ніж до землі…

Священик отець Олександр, що мешкає по сусідству, переконував його не чинити непоправного. Та жодних аргументів Петро Іванович уже не сприймав. На вмовляння не піддавався. Був страшенно пригнічений, а від намагань схопити його за руки – ще й зацькований.

Сусідка Віра Іванівна і сварила його, і благала, і на коліна падала, і яких лиш лагідних слів не говорила! Її єдину він ще ніби слухав – зналися ж 30 років. Ця жінка, яка перенесла інсульт, була там і за психотерапевта, і за душпастиря. Зробила що могла. Набагато більше, ніж могла. Але відвернути біду їй було не під силу.

Рятувальники мали тільки драбину й мотузку. Міліціонери на чолі з начальником міськвіддділу Анатолієм Трофімовим терміново розшукали хазяйку найближчого до сушарки помешкання – й вирішили з її балкону підперти відчайдуха драбиною. Непомітно підкрастись до нього з сушарки заважав велосипед, припнутий там на ланцюгу.

Чи Петро Іванович завважив міліціонерів краєм ока, чи почув якийсь шум, а чи просто відчув їхнє наближення – але щойно двері балкону прочинились, він відірвав руки від труби.

Натовп унизу тільки зойкнув…

 

 

ЧОГО БРАКУВАЛО: ЗНАРЯДДЯ ЧИ КЛЕПКИ?

Знайшлись у юрбі любителі гострих відчуттів, які старанно знімали все це на відеокамери й мобільники. Не знайшлося жодного, хто б кинувся в магазин по картонні коробки, по м’які речі (там їх неміряно). Чи гукнув би, щоб мешканці накидали з балконів на піддашок супермаркету ковдри й матраци .Чи бодай напнув рядно, забравшись на козирок.

Надзвичайники, на думку очевидців, діяли безпорадно. А юрба, цілковито поклавшись на бравих хлопців у формі, понад годину заціпеніло чекала, чим усе закінчиться. Спритний телевізійник відзняв ціле екстремальне кіно. Ото вже, мабуть, пишався своєю оперативністю. Чи не краще було кинутись на порятунок нещасного?

Коли я бігла вулицею, а потім дерлася драбиною на той заасфальтований піддашок, іще мала надію встигнути. Та представник прокуратури Вадим Приймачок уже складав протокол огляду місця події.

Рятувальники явно розгубились і лише дивились на загиблого. Ноші лежали на землі біля “швидкої”, але коли їх хотіли передати нагору – “швидка” з тими ношами хутенько зникла. Зрештою, знайшли інші ноші, однак мусили викликати “швидку” ще раз, аби якось доправити тіло до моргу.

 

 

Міцні вузли на мотузках-тросах зав’язував мій знайомий рецидивіст Микола – хлопці у формі не вміли й цього…

Одне слово, зразково-показові навчання – то у телевізорі. До речі, представники служби 01 прибули рятувати людину просто з навчань…

Щире співчуття всім рідним і близьким Петра Івановича.

 

Наталя Камишникова

7 грудня 2006 року

Газета “Народна справа”

У тему: “Психоневрологію не закриють, але можуть сильно урізати”

http://radar.in.ua/psyhonevrologiyu-ne-zakryyut-ale-mozhut-sylno-urizaty/

 

Прочитав сам? Поділись з іншими: