Завідувачка відділення брехала поліції. Що ж трапилось у лікарні?

4 червня після 11-ї години й аж до 15-ї біля дитячого відділення Нововолинської міської лікарні стояли дві машини поліції.

Сюди прибули спочатку патрульні, яких викликала завідувачка дитячого відділення Ярина Антонюк. Вона зробила завідомо НЕПРАВДИВЕ, на мою думку, повідомлення на 102, зловживаючи службовим становищем. 

А вже потім приїхала мобільна поліцейська група “Поліна” – з протидії домашньому насильству. Її викликала мама маленького пацієнта, яку у стінах лікарні принижував, штовхав і навіть вдарив колишній  співмешканець, батько хлопчика.

Усі події стались на очах у трьох свідків. Була там і я. 

Отже, вранці телефонує мені схвильована жінка. Щодо її малюка міська влада за часів Сапожнікова і Сторонського ухвалила безпрецедентне рішення: тиждень у мами, тиждень у батька.

Жінка плаче: син потрапив уночі в реанімацію, а їй жодної інформації про стан його здоров’я не надають, доступитись до нього не може. Просить мене прийти в лікарню. Кидаю всі справи, йду.

Про негативне ставлення деяких медиків до цієї жінки вже знаю. Її колишній провів цьогоріч кілька днів у дитячому відділенні разом із сином. Оббріхував там її як тільки міг, налаштовував і малюка проти матері, перешкоджав їй відвідувати сина, ще й мені специфічну погрозливу смс-ку звідти надіслав.

Зате гарно грав роль турботливого тата  і так увійшов у довіру до медсестер, що вони навіть ключі від вхідних дверей йому надавали, а самі йшли собі у справах.

Ключник впускав кого хотів. Свою колишню не впускав, проривалась до сина з поліцією.

І от  знову.

Мати про те, що малий потрапив у лікарню, дізналась і цього разу випадково, від сторонніх людей. Із вівторка син перебував у батька (згідно з тим недолугим рішенням виконкому). Дитсадок у татові тижні малий здебільшого не відвідує. “Бо він туди не хоче!”– запевняє чоловік.  

Вівторок, середу, четвер хлопчик провів у батька і його дружини. А в ніч проти п’ятниці малюка зненацька доправили до реанімації. Задихався. Діагностували гострий ларингіт.

Мама прибігла в лікарню близько 10-ї ранку. Майже годину не могла  допитатися, де її син. Нарешті сказали: малюк уже в дитячому відділенні. Разом із батьком.

Жінка пішла до завідувачки – Ярини Іванівни Антонюк. Розпитала про стан дитини, про призначене лікування. Чемно вислухала. І попросила супроводити її у палату, бо батько може й не пустити.

Та сказала: “Домовляйтеся самі, а пройти туди можете, дозволяю”.

Коли мама вийшла з кабінету, у коридорі на неї чекали її чоловік, я і Віталій Грабовський. Усі троє – в масках. Нікому не заважали, перемовлялись тихенько.

Мама угледіла за скляними дверима коридору сина – на руках у батька – і пішла туди. Хотіла поговорити з малим, оглянути, та не вдалося.

Колишній став грубо відштовхувати її від дитини, штурхав у плечі, у груди… тоді вдарив у плече. Його дружина вискочила з палати і почала знімати цю жінку на телефон. Кричала: “Не лізь мені до дитини!” Чи навіть “до моєї дитини”, щось таке.

Мама рвучко пішла звідти до нас. Обурено вигукнула:

  – Він мене вдарив і не підпускає до сина!

Завідувачка стояла у коридорі, як і ми. Якщо й не бачила раптом нічого, то все чула. Однак не зробила тому чоловічкові навіть найменшого зауваження. Натомість заборонила Грабовському знімати її на телефон і пішла собі.  

На моє питання, як же матері доступитися до сина, так і не відповіла.

Мама малюка заходилась писати заяву, щоб їй надали виписку з медичної карти сина і вичерпну інформацію про стан його здоров’я. Йому приписали сильні антибіотики з побічними реакціями. У коридорі він виглядав жвавеньким, то чи треба малюкові стільки хімії? 

Вона письмово зажадала також незалежного обстеження сина в її присутності.

До речі, саме у п’ятницю міський суд мав розглядати справу про  визначення місця проживання цієї дитини. Батько подав позов понад рік тому. І розгляд усе відкладають і відкладають, бо не приходить чи він, чи його адвокат.

Мусили відкласти і цього разу. Ну, такий збіг. 

Отак ми сиділи тихенько, аж тут у відділення завітав наряд поліції. Від нас зажадали пояснень.

Але ми ще не викликали поліцію на того кривдника. Хто ж набрав 102 і чому?

З’ясувалося: це зробила завідувачка відділення – тендітна молода жінка зі зворушливою косичкою. Мила пані повідомила на 102, що гр-ка С. зчинила галас і крики, погрожує медикам і влаштувала бійку з батьком пацієнта.

Ми отетеріли. Це ж той татусик її штурхав, це ж він її вдарив. І кому С. погрожувала, що за маячня? Навіщо завідувачка обманює?

 Я так наостанок і спитала цю пані у білому халаті: “Навіщо ви збрехали поліції на 102?”

А вона ж  і пояснення патрульним надавала, заяву писала, певно. Тобто спокійно брехала далі?

Поки наряд з’ясовував, що до чого, й оформляв папери, ми вийшли надвір і побачили директора КНП “Нововолинська міська лікарня” Олега Володимировича Шипелика.

Я розповіла йому про дикий інцидент зі штурханиною і побиттям, про явно неправдиве повідомлення завідувачки відділення на 102.

Він поблажливо сказав:

  – Я дозволяю вам діяти на ваш розсуд у межах ваших повноважень.

Ну, я подякувала йому, що дозволив. Що б робила без його дозволу? Навіть не уявляю 🙂

А далі вже ми з потерпілою викликали поліцію. Утім, слідчо-оперативна група до лікарні не доїхала. Її скерували на інший об’єкт.

Натомість прибула мобільна група з протидії сімейному насильству. І ми дали свідчення, зазначивши,  що завідувачка ввела поліцію в оману.

Тепер маю питання до директора лікарні.

Чи нормально, що ваша підлегла здійснює завідомо неправдивий виклик поліції? 

Чи нормально, що у дитячому відділенні чолов’яга на очах у дитини б’є її матір, а завідувачка його вигороджує? 

Чи триватиме надалі під вашим чуйним керівництвом оця кругова порука і брехня?  

У медичних документах, копії яких урешті-решт витребувала мама малюка, завідувачка знову написала неправду: мовляв, С. здійняла галас і крики, мама з татом зчинили бійку.

Така мила на вигляд жіночка, така симпатична косичка, така відповідальна посада. І стільки упередженості, брехні, Боже ж мій.

Дуже шаную людей у білих халатах. Це наші рятівники. Думаю, й вона вже не раз когось рятувала. 

Але так перекручувати події, так робити з чорного біле – це треба вміти. Навіщо вона це зробила?

На догоду грошовитому чолов’язі, який завзято вдає з себе гарного тата, але б’є та принижує маму дитини?

За підказкою свого керівництва?

А директору це навіщо? Чоловіча солідарність, упередженість чи щось інше?

Уже з дому мама зателефонувала на гарячу лінію міністерства охорони здоров’я. Її запевнили:

  – Ви як мати маєте повне право забрати дитину на обстеження в іншу лікарню. Маєте право відмовитись від призначеного лікування. Згоди одного з батьків тут недостатньо. Ваші медики вас зухвало обманули!

Отак і сказали на гарячій лінії, пане директоре.

А тепер я дозволяю вам, пане Шипелик, діяти в межах ваших повноважень.

Наведіть нарешті лад у дитячому відділенні, ключі від якого персонал надає сторонній особі, а завідувачка каже/пише неправду.

І тому татусику бодай пальчиком погрозіть.

А судами не лякайте, панове. Лякана.

Наталя Камишникова

Фото – Віталій Грабовський