3 вересня журналіст із Нідерландів Hans Wetzels приїхав у Панасівку. Саме так іще й досі називають околицю Нововолинська, яка колись була селом, потім – частиною вулиці Луцької, а тепер стала аж цілою вулицею Панасівською.
Прибув Ганс не сам – із перекладачем Іллєю, рівненськими екоактивістками Наталею Холодовою і Юлею Гузій. Їхній “Екоклуб” на Рівненщині діє так енергійно, що зміг успішно оскаржити у Верховному Суді дві справи щодо “Кроноспану”.
Так, саме “Кроноспану”. Бо апетити цього промислового монстра, який пожирає наше чисте повітря й нашу деревину, невпинно зростають.
І у селі Городок біля Рівного гендиректорка нововолинського “Кроноспану” Н.Покінська затіяла будівництво ще одного деревообробного гіганта.
Вчащала туди, обіцяла золоті гори, європейські екологічні стандарти, тисячі робочих місць. То 4 тисячі, а то вже лише 2.
Ну, і станцію моніторингу якості повітря, щойно тамтешній “Кроноспан” запрацює, а це має статися вже цьогоріч.
У Нововолинську такий екологічний пост спостережень досі не встановили, хоча “Кроноспан” тут постав 17 років тому. Балачки адміністрації підприємства про відкритість, прозорість і про співпрацю з громадськістю так і лишилися балачками.
Інтернет тісний, тож рівненські активістки перед приїздом у Нововолинськ вийшли на мене. І от ми всі йдемо Панасівкою.
Нас обганяє хлопець, із вигляду – студент. Звуть Юрієм. Поспішає до діда й бабусі:
– Із ними і поговорите, бо я мешкаю не тут.
Поки родичі Юрія, а також їхні сусіди жалілись нам на нестерпний сизий дим, який забиває очі й легені, на постійне запорошення вікон, усіх поверхонь і городів жовтавою пилюкою, хлопець фотографував.
Ось пан Святослав показує розкішний фотоальбом, де є згадка про Мєлєц. У це польське містечко наші міські депутати, деякі мешканці Панасівки та лояльні до тодішнього мера Сапожнікова журналісти їздили (коштом “Кроноспану“) на початку будівництва деревообробного заводу в Нововолинську.
Повернувшись із сувенірами та гарними враженнями, вони дали згоду на виділення “Кроноспану” землі й усіх необхідних дозволів.
– У Мєлєцу білочки по деревах стрибають, – розчулено розповідали землякам учасники закордонної поїздки. – Значить, екологія в нормі, хай будують!
Отих білочок мешканці Панасівки досі пригадують із гірким нервовим сміхом. Повелися ми, кажуть, на обіцянки-цяцянки.
Представники “Кроноспану” запевняли, що викуплять хати в усіх охочих і поселять там спеціалістів заводу. Звісно, не купили жодної, хоча будинки добротні, городи великі, у дворах багато фруктових дерев.
– А тепер узагалі ніхто купувати не хоче. Я виставила оголошення, що продаю будинок на Панасівській, то за місяць – ані дзвінка, – скрушно зітхає котрась із наших співрозмовниць.
А пан Святослав показує фото на одному з польських сувенірів:
– Бачите, в Мєлєцу біля кронозаводу немає житлових будинків! Там виробництво розмістили за кілька кілометрів від житлової зони.
А в нас – попід боком, під самим нашим носом…
– Щоранку, як прокидаюсь, півгодини відкашлююся, відсмаркуюся, прочищаю ніс і легені, – нарікає його дружина.
– Та тут усі так відкашлюються… – підхоплюють сусіди.
Хазяйка хати й городу попід самим заводом рве яблука, щиро пригощає нас.
Брати чомусь ніхто не хоче.
Беру я – на сувенір 🙁
Через постійний гуркіт, гупання, вібрацію давно потріскали стіни будинків. Господарі показують нам знадвору ці плачевні наслідки “добросусідства” з потужним заводом.
Заводять у хату – підлогу покрито ламінатом. Ось уже 5 років, кажуть вони, “Кроноспан” дає мешканцям вулиці ламінат, дошки, інші матеріали. Зараз – на суму 5 тисяч гривень. Деколи – просто гроші.
Так, це жалюгідна подачка, з огляду на величезну шкоду здоров’ю панасівчан від діяльності “Кроноспану“. Проте 12 років поспіль вони не отримували навіть того. Ходили щось просити поодинці, зазирали директорці у вічі.
Я неодноразово товкмачила на їхніх маленьких вуличних сходах: вимагайте від підпримства, яке вас труїть, щорічної компенсації, оздоровчих, ставте питання руба, всім гуртом!
Думаю, що руба вони так нічого й не поставили, просто Покінській треба було пропхати проект будівництва другої черги заводу в Нововолинську.
От вона і подбала заздалегідь про зменшення соціальної напруги. Придушила потенційні протести ламінатом і тирсоплитами.
– Застелили ми тим ламінатом дві кімнати, – розповідає хазяйка. – Ото сяду й дивлюсь, аби не бачити тріщин у стінах…
Далі буде
Наталя Камишникова
Фотозвіт – Юрій
Якщо не секрет, скільки коштує хата на тій вулиці?