Я заздрю лучанам – у них був Кривицький…

20 січня не стало Антона Федоровича Кривицького. Великого мера, дуже талановитого управлінця, людини державної ваги.

У мене була своя історія взаємин із Кривицьким. Політичні моменти (він не цурався Руху, та й ми у ключових питаннях його підтримували) і кілька великих, відвертих, десь навіть ексклюзивних інтерв’ю.

На одне з них він приїхав до мене в Нововолинськ. На той час уже не був луцьким мером – очолював облуправління містобудування, архітектури й житлово-комунального господарства.

Так виходило, що ми з ним подовгу розмовляли віч-на-віч у непрості для нього періоди.

Напередодні виборів-2006, які він – упевнена! – виграв, але фактичну перемогу в нього вкрав штаб Шиби.

І влітку 2007-го, коли його стали буквально цькувати в інтернет-виданні “Волинська правда”.

Не знаю, чи ходили ті “Семени Прямі” разом зі своїм шефом-“правдистом” Шумиком віддати Кривицькому останню шану. Може, й ходили. Шиба ж пішов…

Але тут не про них.

У березні 2006-го, за тиждень до виборів, незалежна газета “Народна справа” (редактор – Олександр Харченко) опублікувала два великих матеріали на підтримку Кривицького. Мій і Харченка.

Команда Шиби перла до влади дуже агресивно. Кривицького почали здавати навіть люди з найближчого оточення. Не була посвячена у ті розклади й інтриги, але щось відчула, щось зрозуміла, щось вгадала – на жаль. Усе це є у тій моїй статті – і прямо, і поміж рядками.

Ну, читайте, кому цікаво. Про заповітну мрію тричі Мера там теж є.

КРИВИЦЬКИЙ – ЦЕ ПРОЕКТ ГРОМАДИ!

МІЖ МОСТОМ І ПОЛОГОВИМ

Задати Кривицькому перше запитання я не встигла. Поки витягала папери, мер задав його сам, і то яке! Я подумки зняла капелюха.

  – Сказати, кому б я програв із задоволенням? Чи й зовсім не пішов би на вибори, якби ці люди балотувалися? Гунчику і Цибульському – керівникам найкращих луцьких заводів. А віддавати місто в ненадійні руки – вибачте! Реального господаря серед нинішніх конкурентів не бачу.

Того ранку всі тумби на вулицях обласного центру були заліплені черговим «компроматом» на Кривицького. Найагресивніші, найбрутальніші витвори – у блоку Гузя. Із грішми у цих молодиків явно все о’кей (хоча реклама нині дорого коштує), а от із мораллю, вважаю, якось не склалося…

На Театральному майдані роздавали стоси агітмакулатури на користь «об’єднаного помаранчевого кандидата» з Київського майдану – цілковито провладного пана Шиби. Щось ті помаранчеві ніяк між собою не домовляться. Від «Батьківщини» сунуть аж троє претендентів на мера, та ще й по судах одне одного тягають…

Загалом вибори міського голови в Луцьку відбуваються як ніколи напружено і брудно. Більшість кандидатів мають на меті одне-єдине: обляпати багном Кривицького. Так ніби в якомусь кабінеті з ними потай домовились: валіть, валіть мера, хлопці, а за нами не заіржавіє…

Один достойник по кілька разів на день запевняє з екрана, що він – глибоко віруюча людина. То цей принаймні перед виборами дитячі майданчики взявся будувати. Решта ж усю кампанію побудували на чорному піарі, ямках і мості.

Ну, нема ще того моста біля залізничного вокзалу, нема! Бо коштів у міському бюджеті поки що вистачає лише на найнеобхідніше. І коли доводиться вибирати між лікарнею і мостом, нормальний мер і нормальна міськрада профінансують медицину. А любителі чорного піару (з-поміж них і двоє міських депутатів, які затято виборюють крісло мера) нехай поцікавляться у породіль, що насправді важливіше: комфортно народити живу-здорову дитину чи вряди-годи пройтися тим мостом.

За останні роки Луцький пологовий будинок став одним із найкращих в Україні. Делегації з усіх областей приїздять сюди і тихо заздрять.

– Тепер беремося за міську лікарню – теж піднімемо рівень, – каже Кривицький.

Як освіта, питаєте? До сотні кращих шкіл України увійшли аж 9 луцьких. У місті діє понад 20 вищих навчальних закладів та філій.

А за кількістю збудованого житла на кількість населення майже не відстаємо від Києва.

НЕНОРМОВАНА ГРИЗОТА

Мені смішно і сумно, коли цілком поважний кандидат розвішує на висотках свої триповерхові портрети й у телероликах обіцяє все-все змінити, відремонтувати і побудувати, щойно він вмоститься у мерське крісло. А чого ж ти, чоловіче, нічого не змінив, відбувши 4 роки депутатом Луцької міськради? Узяв би та й переконав колег, що головна проблема Луцька – це міст (чи фонтан) – і що саме туди треба вгатити бюджетні кошти…

Просто диву даєшся, як стрімко перед виборами широта мислення деяких амбітних громадян звужується до ширини моста чи вибоїни на дорозі.

Мої земляки-нововолинці по-доброму заздрять лучанам, що у тих є Кривицький. У шахтарському місті Антон Федорович керував виконкомом якихось два роки, але встиг зробити чимало. Ревно дбав про благоустрій. Був революційно винахідливим і вимогливим, азартно продукував свіжі ідеї, ще й примудрявся їх втілювати! А його добродушне почуття гумору знімало всі гострі кути.

За плечима у Кривицького – потужний досвід управлінця. Хлоп’ята-грантоїди з мозолями на язиці (бо ж постійно займаються саморекламою і вибиванням грошей під черговий проект) закидають луцькому меру, що він, бач, «совецький».

Дай Боже кожному з них такого трудоголізму, такого вишколу і такої самодисципліни, як у кращих керівників радянського гарту.

Робочий день Кривицького починається о 7-й ранку – це знає увесь Луцьк. А коли закінчується – знає лише родина. У його приймальні завжди людно, бо городяни йдуть до мера з усім наболілим. А він же й виїзні прийоми влаштовує: у ЖЕКах, у різних організаціях.

Один із його конкурентів лукаво страхає лучан глухою стіною, яка начеб виросла між міською владою і людьми. Але вдосвіта, коли цей діяч іще тільки продирає очі, Кривицький приймає по 10-20 чоловік! І так щоранку з 7-ї до 8-ї. Тих хочуть скоротити, цим заборгували платню, дівчинка терміново потребує операції за кордоном, старих викинули на вулицю рідні діти, там тече, тут прорвало, там згоріло…

І це лише маленька частина повсякденних клопотів міського голови, який за всю ту гризоту, руйнацію нервових клітин і ненормоване життя без спокою і людських вихідних отримує аж…

  – Яка у вас зарплатня, Антоне Федоровичу?

– Оклад – 500 гривень. Із усіма преміями та надбавками за ранг, учене звання, вислугу років нараховують десь 2200. На руки – 1500-1700.

Довідково. Робітник на успішному луцькому заводі отримує трохи менше. У банку й на залізниці заробляють більше. Про керівників комерційних структур уже помовчу. А платня наших помаранчевих слуг в облдержадміністрації й облраді сягає 17-20 тисяч гривень… І нічого, не червоніють!

ДВА АНТОНИ

Дружина Кривицького має мінімальну пенсію, хоча працювала все життя. Завідувала лабораторією на заводі пластмас. Тепер виховує онука. Антон-старший виховувати 3-річного Антона не встигає, зате навчив його грати у шахи.

Щоб звести власний будинок у Теремному, Кривицький продав і свою квартиру, і материну, і тещину. Земельну ділянку під ту хату викупив, а не взяв задарма.

Який там іще на нього «компромат»?..

Колотнеча навколо центру раннього розвитку дітей «Світлинка», що його очолює менша дочка мера, мала два позитивні наслідки.

Перший: усі суди підтвердили законність приватизації приміщення (проте «Світлинка» від нього зрештою відмовилась, аби мати святий спокій).

Другий позитив: молоді лучанки враз дізналися про цей оригінальний заклад із просунутим підходом до дітей – і вихованців у ньому значно побільшало…

А поки тривали ті суди і пересуди, дочка мера цілий рік розвивала малюків у… підвалі – вологому, з комарами та іншими радощами життя.

– За мною, моєю дружиною і дітьми стільки очей пильнує… Усі бюджетні кошти обласне й міське КРУ під лупою перевіряють. Кожну копійку 3 місяці відстежували. Копії всіх рішень, які підписую, – ще не встигла паста висохнути! – вже у прокуратурі.

То я перед виборами спеціально поцікавився у правоохоронців, що в них на мене є. Нічого!

БЕЗ НЕДОМОВОК

– Колись я натрапила на цілий мітинг попід Луцькою міськрадою. Люди бурхливо протестували проти підвищення тарифів…

– Уся біда у тім, що рішення часто доводиться приймати непопулярні. Однак тисячі людей у житлово-комунальному господарстві також мусять зарплату отримувати! І якби вони до мене прийшли, що їм сказати?

До перевірки обґрунтованості нових тарифів ми залучили Антимонопольний комітет, управління захисту прав споживачів – і тільки потім ухвалили рішення.

  – Може, монополію ЖЕКів обмежать товариства співвласників житла? Скільки вже їх у Луцьку?

– Два десятки. Та діяти цілком самостійно вони не здатні. Адже навіть в одному будинку чи під’їзді люди живуть по-різному , соціальне розшарування є дуже відчутним. Один міг би сплатити більше, інший – ні.

Вважаю, що держава з бюджету повинна відщипнути кошти й дати людям. У комунальній сфері обертається до 25-30% доходів населення. Усе наше життя з нею пов’язане. Тому це питання державне – не місцеве. І якщо вже погашати комунальні видатки заощадженнями, то – всім, а не тільки хронічним боржникам, як зробив уряд.

От ви самі як ставитесь до того, що боржники скористалися замороженими вкладами, а сумлінні платники – не змогли?

– Дуже негативно.

– Отож-бо. Держава не вправі так із людьми поводитись.

– Знаю, що ви в Луцьку своїми експериментами торували шлях новим законам, постановам і державним програмам. А як щодо боротьби з бідністю?

– Цю програму я оголосив першим в Україні. Уперше визначив, хто ж такий бідний. Розробив 12 основних критеріїв: відсутність належного житла, побутової техніки, хронічні хвороби, безробіття, наявність дітей віком до 6 років… Узяли на облік 40 сімей, які з різних обставин опинились на дні життя (про алкоголіків не йдеться). І поставили за мету вивести їх із того стану.

Придбали їм пральну машину, телевізор, оздоровили дітей у таборах, а дорослих пролікували в лікарні, працевлаштували. Комунальні борги їхні погасили чи розтягли не на 5, а на 10 років. І таким чином «підняли» за рік 12-13 сімей. Це дуже конкретна й реальна допомога.

– Скільки зараз у Луцьку безробітних?

– Небагато – 2600. А вакансій – 1000!  І плануємо створити 10 тисяч робочих місць: на підшипниковому, автомобільному, заводі пластмас… Молодь матиме де працювати.

– А відпочити?

– Хочемо передати Будинок офіцерів під молодіжний центр. Уже обговорював це з міністром оборони Гриценком. Після ремонту, який зараз робимо, стане значно гостиннішим і гарнішим Будинок «Просвіта». Я всіляко сприяв і сприятиму молодіжним кредитам на будівництво житла.

Автор фото – Володимир Данилюк

– Навіщо Кривицькому знову потрібна влада?

– Та не влада – посада. На якій іще можу щось важливе для громади завершити, щось розпочати. Влада як така мені давно не потрібна.

Мене обзивали бандитом, корупціонером, злодієм. Це б’є по мені і по дітях, морально принижує. Але що тішить: ніхто не назвав мене ледарем, непрофесіоналом, який не може керувати містом.

Я в Луцьку знаю, де яка труба проходить, якого діаметру, на якій глибині лежить –і навіть якої товщини…

Маю сили, енергію, знання, особисті контакти з багатьма державними мужами (а це напрацьовується роками!), маю досвід відповідальності. Мені не влада потрібна – самореалізація.

Хочу, щоб Луцьк у конкуренції міст втримав гідне місце. Я – з тих небагатьох мерів, які у перехідний період чітко зорієнтувались і не допустили занепаду. Хочу, щоб Луцьк не втратив ці надбання.

Хтось думає, що молодий може більше? Дарма. Я маю з чим порівняти: як є сьогодні, як було і що робити завтра.

Науково доведено, що кожне місто кожні 12-15 років проходить етап кризи. У Луцьку криза була в 1995-1998-му. Потроху знову наближаємось. І якщо не буде рішучих кроків із розвитку економіки, то у 2010-2012-му роках криза гряне. Але маємо її проминути! Для цього конче потрібно розвивати містоутворюючі підприємства.

– Волинь нині називають у числі найуспішніших областей. Якою є частка Луцька у цьому успіху?

– Промисловість – половина, будівництво – 2/3, інвестиції – 80%.

– Усе добре і все погане в місті пов’язують із ім’ям мера. І добре починають цінувати вже згодом, на відстані, а от погане згадують щодня… Це дуже невдячна робота. Дуже багато негативної енергетики, хіба ні?

– Кожна ямка – це Кривицький. Я розумію. Усі дороги в Луцьку потребують нового шару асфальту, на який немає коштів. І все ж таки ми вже йдемо з центру на околиці. Дороги, освітлення, вода, благоустрій – маємо цілу програму облаштування околиць. Плануємо впорядкувати цього річ Вересневе й Вишків. А ще – розвантажити центр від транспорту.

– Де ви проводите відпустку?

– Здебільшого на Волині. Виставки люблю відвідувати: будівельні, з озеленення. Дуже люблю читати історичну літературу. Все у житті вже було, тільки на іншому рівні… Навіть той чорний піар був – у римському Сенаті.

Колись я серйозно займався велоспортом. Мабуть, завдяки цьому досі почуваюсь як 20-річний. Зараз часу вистачає лише на гантелі.

1963, Кривицькому – 18. Із друзями на спартакіаді

Фото з архіву Бориса Кожина – першого командувача Військово-Морських Сил України, він теж є на цій світлині

– Яка ваша мрія ще не здійснилася?

– Підлітком у військове льотне училище хотів вступити. Але батьки мої – з-за Бугу. Тоді це було серйозною перепоною, і мене не прийняли. Досі мрію посидіти за штурвалом бойового літака, піднятись у повітря хоча б другим пілотом. Відчути справжню швидкість і справжню висоту…

– Ви позапартійний. Важко йти на вибори без політичної підтримки?

– Я людина самодостатня і підтримки не потребую: швидким темпом на 5-й поверх піднімаюсь!

Не хочу й не можу бути партійним або кабінетним проектом. Кривицький – це проект громади! І ніхто не дав політикану права казати, що він любить Україну більше, ніж я.

У міськраді представники різних сил здебільшого лобіюють свої вузькопартійні чи групові інтереси. Я ж мушу вирішувати на користь громади.

Місто – це не крісло, це відповідальність. Моя відповідальність працює на результат, а не на прес-конференції та рейтинги. Ті, що замовляють чорний піар проти мене, дуже хочуть, щоб у цьому кріслі сидів сіренький чиновник, у рот їм дивився. Я для них незручний.

Усі ми хочемо бачити при владі ідеальних людей. Та у владі не можна залишатись білим і пухнастим. Мусиш іти на якісь компроміси. Мистецтво управлінської діяльності, власне, й полягає у знаходженні компромісів. І тут головне, заради чого вони. Заради власних інтересів – чи інтересів громади?

 Отак ми порозмовляли з луцьким мером. Дорогою додому я думала: вибори нарешті скінчаться, піна чорного піару спаде. Залишивши осад на душі виборців – і рубці на серці того, кого «поливали» найбільше.

Велике бачиться на відстані. Колись у Луцьку буде вулиця Кривицького! А сьогодні його суперники вправляються у бруді та брехні, намагаючись опустити його до свого рівня.

Я заздрю лучанам – у них є Кривицький. Поміж себе вони називають мера просто: Антон. І це не гірше за ордени зі званнями.

Наталя Камишникова

Газета “Народна справа”, 23 березня 2006 року

Фото – Володимира Данилюка,  із сайтів “Четверта влада”, “Волинські новини”, фейсбук-сторінки Антона Кривицького