Життя жадане навіть на межі. А може, саме на межі – несамовито жадане і невпинне.
Світлана Костюк, прекрасна поетка з Нововолинська, лауреатка міжнародних конкурсів, нині долає важку недугу.
Долає силою духу, світлим цілющим словом. Отаким…
Навчусь любити осінь крізь вікно,
Що так відверто тулиться до клена.
Між листям небо зблискує черлено,
Бо небо вільне… Небу все одно,
Що з цих галузок злото облетить,
Що у вікні самотній вогник згасне…
Життя на фоні Вічності прекрасне,
Як осені невідворотна мить…
А час летить… а час собі летить,
Немов легкі прозорі павутинки…
Вікно і осінь з силуетом жінки
Зливаються – і музика дзвенить…
Якась така космічна, неземна,
Приречена світитись і світити…
Бо в кожній ноті – біль, любов і квіти,
І світу нерозкрита таїна…
Не хочу віддалятись від вікна…
Ось голуби збирають щось під листом…
І горобина тішиться намистом –
Така красива і така сумна…
…На склі малюю прожилки вітрів,
Вбираю серцем всі картинки й звуки .
І в крила перетворюються руки…
І прагнуть ДИВ…
© Світлана Костюк