Радар

Це сталось понад тиждень тому. Спека реально була шалена.

Повністю “сіла” в якомусь багні невідомого лісу, тільки і знаю, що в радіусі 20-ти км від Любомля…. навігація, яка мені показувала напрямок дороги через ліс, вже не показувала нічого, чи відімстила мені, за те, що часом її не слухаюсь??? Коли на 100% я знаю дорогу в об’їзд ( може й довшу, але по асфальті, а не через “американські гірки” де вона мене не раз провадила )

Марно пройшли мої старання зрушити авто, хоч на сантиметер….Паніка…відчуття безрадності, немає ні живої душі……..Ааааууууууу !!! Людииии!!!!

Ні, ні….НЕ Я В ТОЙ ДЕНЬ ВИРІШИЛА ОБВІДАТИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ КУСНИЩАНСЬКИЙ ЛІС, НІ, НЕ Я….А НАВІГАЦІЯ МОЯ. 🙂 Їхала страшенно ямистою та в одночас пагорбистою дорогою. Моя наївна віра в те, що цей ліс незабаром закінчиться мене підвела. Я дуже хотіла додому, я хотіла в місце де безпечно. Але мої на той час, вже зкусані від нервів губки прийшлось “зкатати” на пару наступних годин. Доля з мене у той день жорстко пожартувала. Не вірилось, що це саме зі мною трапилось. Сили мої, ніщо в порівнянні з массою мого авто, яке ні туди і не сюди не хотіло їхати, колеса були не похитні. Вирішила зібратися з думками і заспокоїтись, треба щось думати, як з відси вибиратись. Ох, буду мати научку на все життя, як з навігацією їздити, так тобі і треба, сама у всьому винна!!! сама собі докоряла. Через ліс,- ніколи, ніколи!!! БІЛЬШЕ НІКОЛИ!!!
Нічого в голову не лізе, ні одна нормальна думка. В думках був лише страх і купа запитань, що далі? Боялась натрапити на диких звірів і озброїлась палкою, яку знайшла поряд, страх був на стільки сильний, що через декілька кроків я вже мала у кожній руці по гіляці….. ( зараз згадую і сміюся, як я могла такі великі і досить довгі палки в руках носити, вони ж важкі були….і в той день в пошуках будь-якої допомоги або дороги, я зі своїми двома палюгами по цьому лісі зробила чи мало км…. 😯

Минуло з пів години…до мене завітала ідея….я була впевнена, що мій план спрацює. Далі я збирарала чим ліс обдарував, -гілки…і намагалась їх підкладати під колеса машини, але й так нічого . Пхала і розкачувала … і знову поразка 😢 Сльози в очах мені стали, я розуміла, що я сама нічого не зроблю. Але й і людей тут теж не було… Вирішила. Дзвоню 112….Приємна жіночка уважно слухала мене і , як я потрапила в “Не знаю де я” і сказала, що зв’яжеться з відділком поліції у Любомлі. Може й хто б сміявся з мене, але в голосі тієї Пані я почула співчуття. Вже за декілька хвилин я розмовляла з поліціянтом. Розмова була досить не розмовна з мого боку, я не могла пояснити де я звернула з головної дороги, памятала тільки магазин по-лівій стороні,могла не запям’ятовувати і взагалі не дивитися на назви сіл, що повз них проїзджала, ЩО МЕНІ??? У мене навігатор…. тепер я беру свої слова назад і розкаююсь 😀Поліцаї дзвонили, що кілька хвилин, я була на нервах, в стресі, кричала, плакала, а поліцейські зі спокійним тоном мене заспокоювали, обіцяли, що неодмінно мене знайдуть і витягнуть. Я з характеру скоріше за все Невіруючий Фома, але чомусь мене заспокоював врівноважений тон і десь далеко я вірила, що мене знайдуть. Поліцейскі зі мною жартували по телефону, пробували мене відволікти ….то може дійсно нема нічого страшного і скоро мене знайдуть. В голові крутилися різні думки….Чи знайдуть мене до того, як почне темніти, чи ніч я маю тут провести ? Чи мене не з’їдять дикі звірі, чи сама я вмру від страху? Чи вдасця витягнути моє авто? бо додому якось далеченько! І де мені в лісі добути питної води. Холодний чай, що мала Nesteа на такій жарі зкис за якісь дві години і залишилась я без чаю, і повна розпачу, АЛЕ з надією, що мене вже шукають і скоро знайдуть. Полісмени кілька разів під час нашої розмови включали сирени і питали чи я її не чую. Відлуння тієї сирени я чула тільки в телефоні… Не вірила своїм вухам, вона ж така голосна, а до того тут ліс, ніяких будівель, що можуть приглушати звук поліційної сирени.
” Порадував” мене і телефон,акумулятор …… 7% я розуміла, якщо батарея повністю розрядиться то за мною ніхто вертоліт не вишле. Але ж треба щось робити, бо на місці я уседіти не могла. Паніка і страх мене добивали морально, фізично я ще могла ходити, але спека просто валила з ніг на повал.

Вирушила я в ліс на вивяди…..мене не покидало враження, що десь поряд щось, чи хтось має бути, щось, що мені допоможе. Сказала поліцаям, що йду у ліс трошки далі може знайду шось, що нам підскаже моє місцезнаходження. Поліцейскі мене застерегли, що б далеко не відходила від машини. Кілька разів хлопці ще сирену включали…..і нічого я не чула.
Я була у відчаї, сльози самі котилися з очей, а молитва “аж від зубів відскакувала”.

Йти вже немогла, спіткнулася і коліно розцарапала, і так мені себе жаль зробилось, що всілась на землю плакала, що зосталось сили.
Заспокоїлась, уже в котре за той день, приклала подорожника і пошкандибала далі, сили йти вже не було, і спрага дуже виснажила. І тут я побачила свою знахідку. Це було щось, як шпаківня але на типова. І я не знаю, яким чудом, але не те, що йти не могла …..я навіть на початку підбігла пару метрів. Ближче, побачила, що там ще щось було написано.Це не була шпаківня, -це був мій порятунок на якому писало: Куснищанське лісництво
Дільниця чи участок #5. До мене знову задзвонили поліцаї, я їм передала інформацію, сказали, що я молодець і моя інформація безцінна і вони мусять зв’язатися чи то з лісничим чи з кімось хто знає добре цей ліс. Поверталася я до мого авта високо піднятою головою і навіть про ногу забула на радощах 😅

Пройшло ще хвилин 40……

Я вже дійшла до машини і сіла перепочити після такої “прогулянки” і я почула поліційну сирену☺ …………тільки за мить коли зібралась дзвонити….я почула, що стрена не зближається до мене, а навпаки, а віддаляється……і у мене почалась справжня істерика. Може з 5-го разу мені вдалось розблокувати телефон і набрати поліціантів. Я намагалася їм сказати, що вони були поряді я хвилину назад чула сирену, яка зтихала, все тихіше і тихіше було її чути. В той момент у мене було відчуття, що мене кинули,покинули , а я була майже врятована. Мене заспокоювали…….а коли, хоч щось було зрозуміло з того, що я говорила то перепитали чи я чула вий серени? І чи зараз буду чути,
Я ЇЇ ЧУЛА І ЗАРАЗ ЧУЮ. Хлопці поки не доїхали до мене то, що кілька хвилин включали стрену, а я їм Біп- біп у відповідь. Це була моя найбажаніша і найчеканніша зустріч з правоохоронними органами. 😃 радості моїй не було в той день кінця ☺ я бачила, як до мене наближаються 3 молодики і мені стало соромно за мою істеричну поведінку. Але хлопці одразу до мене підійшли з жартами, казали, що цими лісними дорогами невідомо чи танк проїде, а я її проїхала майже до кінця. Сміялися. Тепер все було позаду.

А машину пхати треба, ой і навіть я пхала…було важко, але ж мене і мою машину приїхали рятувати 3 БОГАТИРЯ ☺
То машина за лічені хвилини була визволена з багна.
Я була вже врятована…. я вже не боялась нічого біля мене були
3 МУЖИКА, РЕАЛЬНИХ МУЖИКА,
які мужньо винесли мої пошуки на такій жарі, винесли всі мої істерики і крики 😜 Нам би, таких хороших до Нововолинська у відділок .Чесно скажу, у мене прокинулась надія в майбутнє нашої Поліції !!!😊 ХЛОПЦІ, МОЇ РЯТІВНИКИ, ВЕЛИЧЕЗНЕ ВАМ ДЯКУЮ!!!