Волинська письменниця Світлана Костюк, яка кинула виклик найтяжчій недузі, відверто розповідає про реалії вітчизняної медицини.
Цього листа вона надіслала РАДАРУ.
Дедалі частіше думаю: це, напевно, ненормально, що у нас так довго не було міністра охорони здоров’я. Та й зараз лише в/о…
Чому так думаю? Бо дивляться мені в душу очі онкохворих дітей, яких довелося зустріти у Києві під час опромінення. Вони, як і я, проходили цю процедуру на апараті, який часто ламався. А новісінький (кажуть, за 40 мільйонів куплений) стояв у підвалі, бо грошей на його встановлення (сума значно-значно менша) знайти не вдалося.
Я бачила величезні черги на цю процедуру у Рівному, Києві, інших областях України -доки шукала…
А ще я не розумію, чому тендери на закупівлю пільгових ліків за державними програмами відбуваються аж у червні, а не на початку року (адже бюджет прийнято ще торік). Хтось підраховував, скільки людей так і не дочекається лікування, на яке спрямовано немалі державні кошти? Я знаю таких, які не дочекалися… Серед них і діти. Бо після тендерів іще дається місяць, аж доки програму запустять. А підступні хвороби не чекають…
Одному хлопчикові пощастило – хтось там у Верховній Раді чи у МОЗ виявився його земляком. А іншим? Гроші, звичайно, ще встигнуть освоїти до нового року… це якщо думати лише про гроші, а не про людей. А мало би бути навпаки. Бо який сенс тоді у тих мільйонах?
Тому я не про себе. Я все-таки вже прожила чудовий відрізок насиченого людського життя. Я просто бачу, що кількість онкохворих людей (і молоді!) в Україні зростає. Катастрофічно. А ми лікуємося тим переліком часто дуже токсичних препаратів, від яких Європа давно відмовилася.
Та й не всі можуть лікуватися навіть так. Бо ми – держава , яка не взяла на себе зобов’язання рятувати онкохворих так, як це роблять у цілому світі. Нам не хочуть продавати якісні препарати за кордоном, бо не розуміють, чому ми їх маємо купувати самі – в них це робить держава!
А не всі ж можуть купувати навіть найдешевше – бо ціни ж і у нас європейські… Тому дивляться мені в душу очі тих людей. Дивляться і просять не мовчати… Забули чорнобильців – забудемо хворих АТОвців… Аптечний бізнес процвітає. Дорогі препарати страшно купувати в Україні, бо ніхто не застрахований тут від підробок.
Тому ще раз риторичне запитання: невже у нас так усе добре в охороні здоров’я,що можна бути без відповідального очільника? Чи у каламутній воді краще ловиться рибка?..
Коли ми нарешті вголос скажемо правду про кількість онкохворих людей через 30 років після Чорнобиля? Коли подумаємо про те, що це – наші громадяни…
Тим часом нудить від піару на цій темі деяких публічних осіб. Просто нудить. Бо у нас, на жаль, НЕМАЄ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я. Це не СИСТЕМА… СИСТЕМА МАЄ РЯТУВАТИ, А НЕ ДОПОМАГАТИ ПОВІЛЬНО ВБИВАТИ…
Сама я не пройшла б і половини того шляху, який уже пройшла, без щирої допомоги простих людей: друзів, читачів, віртуальних знайомих. Без вашої щирої підтримки я уже давно здалася б у боротьбі зі своєю хворобою. Я щиро дякую усім вам за кожну з теплом і любов’ю перераховану гривню… бо це від душі, бо це відірвано від себе… І це рятує. І зцілює.
Натомість я дуже прошу своїх друзів і шанувальників не звертатися за допомогою до сумнівних фондів, олігархів, політиків, які думають про те, як нажитися і пропіаритися на чужому горі. Якщо вже я вирішила триматися СВІТЛА, то навіть перед загрозою для життя не піду в сторону темряви… Адже навіть якщо людині судилося померти – вона також має уміти зробити це красиво…
Тому (як дехто пропонував уже взамін за допомогу) не буду писати жодних брудних замовлень. Бо я не політична маріонетка і не придворний поет. На щастя. Бо мені у душу дивляться очі тих онкохворих людей, які ще тут… і уже там… на небесах…
Я кидаю виклики своїй хворобі уже 2 роки, дякуючи вам, прості українці: лікарі, вчителі, заробітчани, журналісти, поети, співаки, безробітні, пенсіонери, люди, чиї прізвища здебільшого мені ні про що не говорять, я ніколи в житті вас не бачила… МИРУ ВАШИМ РОДИНАМ І БОЖОГО ЗАХИСТУ!!! Нехай примножується те, що ви так щедро роздаєте-розсипаєте… Вражена і зворушена. Горда своїм народом. Зобов’язана боротися і не здаватися. Заради вас усіх…
Торік у Неаполі Світлану Костюк вітали з перемогою на міжнародному поетичному конкурсі
Коли я їхала до Бухареста – то вже знала про ускладнення своєї хвороби… Але поїхала. Мій київський професор дивувався і казав, що вперше бачить таку емоційну пацієнтку. Інші, почувши слово «метастази», впадають у депресію, а вона їде на творчу зустріч і дні української культури, кидаючи хворобі новий виклик..
На жаль, організм зараз дав збій після 11 хімій і 28 опромінювань.Таке витримати, повірте, важко (одна моя добра знайома з Америки каже, що в них це неможливо, що їхні лікарі навіть не повірили…). Але я тримаюся. Вашими молитвами і допомогами -моральними, матеріальними, духовними і душевними… Вашою вірою в мене і підтримкою. ДЯКУЮ ЗА ВСЕ!!!
Один цикл «Алімти» уже (майже…) може бути доступним для мене у серпні – ЗАВДЯКИ ВСІМ ВАМ. А другий…про другий говорити ранувато… ранувато і мріяти… На сьогодні (у перерахунку на гривні) отримано мною від дуже близьких і незнайомих людей 57 тисяч гривень (цикл “Алімти” з реєстрацією коштує 65-70 тисяч). Значну суму переказала подруга, яка не хоче, щоб її називали.
Я не можу подякувати кожному, бо не знаю усіх особисто. На жаль…
Але моя нова книга «Зцілення любов’ю» неодмінно буде присвячена усім моїм земним Ангелам-Охоронцям… Бо дивляться мені в душу очі інших людей. І просять писати… писати про те, що лише ЛЮБОВ може врятувати цей світ… Бо інколи мовчати – не поважати себе.
Отож тримаймося СВІТЛА. Тримаймося на відстані променя. Любімо ближніх своїх.
Щиро і з вдячністю –
Світлана Костюк
РАДАР нагадує, куди можна переказати кошти на порятунок поетки:
Картка Приватбанку
5168742063950020
Костюк Світлана Степанівна.
Важко писати коментарі до подібного тексту п.Світлани. Але думаю що відсутність коментарів – не означає відсутність підтримки поетки і загалом розуміння того що проблема є. Онко – це велике горе. А на великому горі в Україні чиновники та прихвосні роблять великі гроші. На разі тільки так.