Анонімний лист із хлібозаводу

Розгрібаю свій газетярський архів. Натрапляю на два аркуші, списані акуратним почерком. Але не підписані. Це початок 1990-х, ідеться про нововолинський хлібозавод.

Листа адресовано не мені – іншому працівникові міської газети “Народна рада“. І , вочевидь, не опубліковано. Ви самі зрозумієте, чому. 

Викинути? Не піднімається рука. Хай там як, це документ гамірних перехідних часів. Хай навіть анонімний.

Тодішню директорку хлібозаводу, нині  вже покійну, я щиро шанувала і шаную, це була Трудівниця. І про своє підприємство вона могла розповідати годинами. На роботу діставалася пішки – попри вік і статус.

А нововолинський хліб був дуууууже смачним – і це знали не лише на Волині. Люди з інших областей, ба навіть зі столиці часто просили родичів, друзів: “А привезіть нам вашого хлібчика!”

Тим часом не все у колективі було гладко.

В анонімному листі є впізнаваний голос часу. Є житейські, побутові деталі, яких не вигадаєш і про які не розкажуть на уроках історії. Власне, тому я й вирішила оприлюднити чийсь крик душі. Зо тридцять років потому.

“Шановний …… Пишуть вам робітниці хлібозаводу. Хочемо поділитися своїми бідами й “заслугами” в них нашого директора.

Беззаконня, безконтрольність, які панують зараз у нашій державі, дають змогу “власть імущим” забезпечувати себе і своїх ближніх всім необхідним, розпоряджатися державним майном самовільно, робити всякі маніпуляції з зарплатою.

Але про все по порядку. Торік хлібозавод закінчив будівництво 12-квартирного будинку, який заселили згідно з чергою. Квартири, які звільнялись, не надавалися згідно з чергою, а кудись зникали.

Тепер з’ясувалося, що 2-кімнатна квартира у Шахтарському мікрорайоні, яку звільнила бухгалтер Занюк (вона одержала 3-кімнатну в новому будинку), дісталася сину Гоч–ко М. Ф., яка працює заступником директора з виробництва на хлібозаводі, а її чоловік  – начальник інспекції по шахтах. Син Гоч–ко жонатий на дочці директора шахти №1, де працює на престижній посаді чоловік нашої директорки хлібозаводу, хоч він уже давно на пенсії.

Коли ще проводилася виїзна торгівля промисловими товарами на підприємствах, привезли на хлібозавод партію взуття. Торгували один день, але ж люди працюють по змінах, не всі могли прийти своєчасно. Хто прийшов наприкінці робочого дня, купити нічого не зміг, бо по команді голови профкому Сів–ської торгівлю перенесли на наступний день. А наступного дня взутя взагалі не виявилось. Бо його здали у комерційний магазин.

Коли пішли до директорки й розповіли про це, вона страшенно обурилась, нахвалялась розібратись, покарати винних. Але віз і нині там. Якби у цій афері не була замішана вона сама чи її близьке оточення, то неважко було б розібратись і сказати людям правду.

Прикладів можна навести ще багато, от хоча б діставання курей на володимир-волинській птахофабриці для себе і свого найближчого оточення.

Наша директорка оточила себе вірними людьми, які їй у всьому догоджають, не сміють сказати слова проти. Та й чого їм виступати проти директора? У нас 70% ІТР – пенсінери. Отримують непогану платню і повністю пенсію за сидячу роботу (якщо це можна назвати роботою).

Так, у лабораторії всі пенсіонери, плановий відділ – усі пенсіонери, бухгалтерія – більшість пенсіонери, а ще майстри, технологи… А ви часто пишете про безробіття.

Якщо відділи, лабораторія сидять над паперами, пишуть, рахують, то шановні перші помічниці директорки – Гоч–ко і Сів–ська (голова профкому, вона ж  – інженер із техніки безпеки) займаються побутом директорки. Щодня об 11-й у лабораторії організовуються сніданки для керівниці й найближчого оточення. Тоді не надійся когось знайти по роботі.

Якщо Гоч–ко за оклад 40 тисяч ганяє прибиральниць, видає їм ганчірки й віники, то Сів–ська за два оклади (інженера з ТБ та голови профкому, щоправда, засекречений, як і вся робота профкому) зовсім нічого не робить. Походить по заводу, раз на квартал порозписує за інструктаж і далі мучиться від неробства. А ви пишете, що зарплату кожен повинен заробляти.

Тепер про зарплату. Серед харчових підприємств Нововолинська на хлібозаводі найнижча платня, хоч робота в нас не легша.

Нам пояснюють, що все залежить від обласного об’єднання хлібопродуктів. Але ми не розуміємо, як воно так виходить, що об’єднання існує за рахунок хлібозаводів і ними ж крутить як хоче. Директори, які думають за виробництво, за долю своїх підприємств і  працівників, давно відмовились від об’єднань. Наше ж керівництво зайвих клопотів не хоче.

А об’єднання хлібопродуктів, коли постало питання, бути чи не бути, збільшило оклади директорам хлібозаводів, вони й проголосували за. Після цього об’єднання все перебрало на себе.

У нашої директорки вистачило сміливості взяти собі підвищений посадовий оклад, але не вистачило сміливості взяти на себе відповідальність за компонування відповідної зарплатні для робітників, забезпечення бази на майбутнє. Через це після останнього підвищення цін і підвищення зарплат наші працівники в більшості лишились бідняками порівняно з працівниками інших харчових підприємств.

За червень платня робітника 25-30 тисяч, директора – понад 60 тис. Хіба це справедливо? 

Ми поки що не ставимо вимог ні до кого, не збираємося страйкувати, як шахтарі (хоча розмови такі ходять серед робочих). Ми надіємося, що ви виберете основне з нашого листа й  напишете в “Народній раді“, і тоді наша адміністрація та об’єднання, можливо, почнуть трошки думати, як нам жити далі. Бо на повне опублікування листа надії мало.

Підписів під листом не ставимо, бо при нинішньому беззаконні нашому директору ніхто нічого не зробить, а нас за місяць-два на заводі нікого не буде. На хлібозаводі це дуже легко зробити. Хоч яка мала зарплата, а безробітними бути не хочемо.

А в листі все правда. Це вам підтвердить кожен робітник”. 

Листа віднайшла Наталя Камишникова