Дві квартири, купу грошей хотіла заповісти чужим людям. А вони відмовились…

Вона померла на Паску, наприкінці квітня. А поховали її аж на Новий рік.

8 місяців тіло пролежало (просиділо) у зачиненій ізсередини квартирі будинку №27 на проспекті Перемоги в Нововолинську. 

Поряд із кріслом – пасочка і крашанки. Вона їх так і не скуштувала.

Травень, літо, осінь, грудень… кватирка відчинена. Четвертий поверх. Тіло висохло. Ховали в чорному мішку.

Що це було: серцевий напад (іноді скаржилась на серце)? Смерть  унаслідок онкозахворювання, яке в неї діагностували? Чи, може, втома і зневіра спонукали 64-річну жінку більше не прокидатись?

Вона не мала дітей, але мала дві пристойні квартири і кількадесят (кажуть) тисяч доларів. Кошти привезла з Італії, де працювала тривалий час.

Частину їх вклала у купівлю помешкання в центрі Нововолинська. Зробила там євроремонт.

Поховала всіх своїх найближчих родичів. Але щось собі планувала, чіплялася за життя до останнього – навіть коли в неї виявили пухлину. Десь узялася гулька біля вуха – й за рік стрімко збільшилась.

Валентина їздила в луцький онкодиспансер, їй призначили хіміотерапію. Почувалася зле, стала замкнутою і дратівливою. У Нововолинську з родичів – лише тітка, у Києві – тітчин син.

На час обстеження у Києві Валентина ночувала у хостелі при клініці. Двоюрідний брат, казала потім знайомим, не зустрів і не запросив перебути той тиждень у нього. Вона образилась. 

Узимку 2019-го колишня однокласниця – Тетяна Пилипівна завела Валентину до Наталі Земної. Та якраз приймала пацієнтів у своїй аптеці в Нововолинську.

Відома цілителька запевнила:

 – Це лікується! Хіміотерапію, звісно, пройдіть, а паралельно попийте оці трав’яні настоянки.

Валентина накупила у тій аптеці різних слоїків, але невдовзі зневірилась і в народній медицині. Хотіла швидкого результату, а це ж треба приймати по кілька крапель упродовж місяців… Закинула трави й закрилася в собі ще більше. 

За місяць-два перед тим вона мала поїхати на операцію. Боялася. Пообіцяла Тетяні: “Заповім тобі квартиру, будь біля мене”.

Тетяна Пилипівна від такої щедрої пропозиції відмовилась:

 – Господь із тобою, живи, все буде добре. Не треба мені твоєї квартири. Поїхати з тобою не зможу, але завжди прийду до тебе допоможу, коли скажеш. 

Інша шкільна подруга  – теж Тетяна, але Федорівна – навесні ходила з Валентиною на цвинтар. Спитала, чому так довго – зо два місяці – не могла до неї додзвонитись.

Валентина відповіла:

 – Була зайнята.

 – Та чим же ти так зайнята?

 – Перебирала картоплю у підвалі. 

 – Два місяці?.. 

Якраз на Великдень Валентина їй сама зателефонувала: “Прийди до мене, і то вже”.

Та була у передсвяткових клопотах: “Валю, давай на завтра”.

Назавтра телефон не відповів. І потім усе літо – теж. Подруга вирішила, що Валя або знову чогось образилась, або поїхала в Італію  на лікування.

Заходила кілька разів у під’їзд. Квартира зачинена, тихо. Світла у вікнах не було.

Якось навіть не думала про лихе. Думала так: у Валі завжди був складний характер, а хвороба його погіршила. 

Про смерть колишньої однокласниці, з якою сиділа за партою, Тетяна Федорівна дізналася з “РАДАРА”. Власне, прочитала – й одразу не збагнула, але донька-медик підказала: “Та це ж тьотя Валя! І вік, і адреса – все збігається”.

У Тетяниної доньки Валентина детально розпитувала телефоном – тоді ж перед Паскою! – про еритроцити, гемоглобін, інші показники стану крові. Вважала, що в неї все ж таки не рак, та й лікарі в різних клініках казали різне.

Ну, а в останню путь провела колишню однокласницю Тетяна Пилипівна.  

Їй про сумну подію повідомили і Валина тітка, і колишні квартиранти Валентини – Люба й Олександр. 

Звідки вони дізналися?

Люба розповіла РАДАРУ:

 – Валя дуже довго не відповідала на наші дзвінки. Востаннє зайшла до нас десь перед Великоднем. Іще віник у нас лишила – мій чоловік возив Валю прибирати могилки її рідних.

Як повернулися, то глянула на моє немовля, пообіцяла прийти в гості з подарунком для малечі. І пропала.

Ми не могли второпати, що сталося. Але поганого не припускали. Вона була жінка сильна, вольова, абсолютно не лежача – ми ж прогулювалися тієї весни разом.  

Знаєте, вона пропонувала переписати ту квартиру в центрі міста на мене – у нас із Сашком троє діток.

Я відмовилася: “Тьотю Валю, живіть сто років, не видумуйте, допоможу вам і так”.

На котрийсь мій дзвінок до неї у слухавці замість з’єднання відповіли англійською, і ми з чоловіком вирішили, що Валентина знову поїхала в Італію. У неї ж пермесо – дозвіл на проживання.

А оце у грудні Сашко їхав проспектом Перемоги додому, побачив, що її вікно прочинене. О, то Валя повернулась! Ми зібрали швиденько дітей – і до неї.

А там, виявляється, пожежники вікно відчинили, коли залізли перевірити, що діється у квартирі. Їх Валина тітка викликала, вона тоді й у поліцію зверталась…

Коли ми приїхали, вже не було нікого, нам сусіди все розповіли.

Із тіткою у Валентини взаємини були погані, це в один голос кажуть усі співрозмовники РАДАРА.

Тітка після похорону заявляла, що Валю вбили й обікрали. Звинувачувала у цьому ледь не кожного з них. І обурювалась, чому вони не били на сполох, коли Валя перестала відповідати на дзвінки.

А чого ж не забила на сполох ще влітку сама тітка? Усе ж таки це хворіла й зникла її рідна племінниця… 

Зараз родичі, певно, ділять спадщину. Там є що ділити. Заповіт  Валентина, мабуть, так і не склала. Хоча хто знає…

Випускники 1971 року, 10-Б клас шостої нововолинської школи, перший випуск, щиро сумують із приводу смерті Валентини Флісюк. 

Відспівував рабу Божу Валентину отець Віталій із Низкиницького монастиря, інші священики чомусь не схотіли. 

9 днів потому, на Різдво,  він врізався в опору й розбився на смерть неподалік від її будинку на проспекті Перемоги. Отого, де у грудні прочинили вікно… 

Та сама опора, той перехід…

А це дерево щастя під будинком №27. Воно єдине таке в Нововолинську:

Навесні його прикрашають барвистими стрічками, як оберіг.

Наталя Камишникова