Мерові недоїдки

Виходжу, а одна чарівна пані підказує:

 – Не йдіть, зараз Сапожніков із замами поїдять і поїдуть собі, а тоді нас усіх покличуть за стіл святкувати.

Хочу розповісти про подію, німим спостерігачем якої був.

Сталося це наприкінці літа, на День шахтаря, на стадіоні в Нововолинську.

Дощило. Музиканти довго налаштовували обладнання перед гала-концертом. Люди потроху сходились. Я хотів зробити собі на згадку фотографії музикантів. Зайшов у приміщення стадіону і піднявся на другий поверх – до балкону.

А там уже зібралась уся жіноча еліта нашої міськради. Секретарі, бухгалтери, дружини всіх начальників. Стояв такий різнобій жіночих парфумів, що мені на мить здалось: я у саду троянд.

Одна троянда мені: «Ви куди? Сюди не можна, тут усе зайнято».

Я кажу, що лише сцену сфоткаю, й усе. Вона: «Добре».

Сфотографувавши сцену, виходжу з балкону й натрапляю на розпорядницю справ у міськраді (не пам’ятаю її ім’я), вона і там була головною трояндою. На мене вона визвірилася з криками:

– Все, йдіть надвір, тут стороннім бути не положено, скоро мер приїде!

Я вийшов. Почався концерт, періщив дощ. Чимало глядачів були напідпитку, тому їм дощ був по цимбалах. А я змерз, промок. Сів на лаву запасних для футболістів. Там хоч якесь накриття над головою. Біля мене всілися п’яний бомж та не менш п’яна, прокурена бомжиха.

Минала друга година концерту. Зненацька почавсь дикий рух – підтягнулися з автоматами військові з володимирської частини. Солдати були як із хреста зняті, аж щелепи позападали, такі худі. Зайняли з автоматами трибуни.

Вхід у приміщення стадіону оточила наша вгодована поліція – животи аж зі штанів вивалювалися.

На балкон піднявся сам міський голова Сапожніков. Трохи подивився концерт, поки йому на 2-му поверсі накривали стіл. Далі пішов святкувати.

Я підійшов до входу. Поліція стала на заваді, але якась жінка з компанії троянд чергувала на дверях і сказала поліції: «Це свій» (за свого прийняла мене).

І я потрапив усередину. Там теж було повно поліції. Бігали лише музиканти та свої.

Сходивши на першому поверсі в туалет, я виходжу, а одна чарівна пані підказує:

 – Не йдіть, зараз Сапожніков із замами за столом поїдять і поїдуть собі, а тоді нас усіх покличуть за стіл святкувати.

Люди, ви зрозуміли? Їсть мер із замами, а коли він поїде додому, то прості працівники міськради доїдають за мером недоїдки. Отака ієрархічна система.

Я сказав, що зараз повернусь, і пішов дивитися концерт. Сів на лаву, де вмостились оті п’яні бомжі. І ловив кайф від концерту і від свого скромного життя – тут, унизу, а не в гадючнику, оточеному автоматниками.

Мене довго пекла душа, іще тоді кортіло блог написати про те, що простим смертним зась на балконі виступи артистів дивитись.

Ну, а тепер заспокоївся, тож хочу просто поділитися своїм досвідом, своїм поглядом. Хтось посміється – будь ласка. Хтось схвалить – подякую. Хтось мене хворим назве – скажу: ми всі трохи хворі від теперішнього життя.

Написав, що відчуваю. І прошу всіх, хто читатиме блог, теж у коментарях написати, що ви відчуваєте. Дякую.

Проzorro